Hlavní obsah

Літаки його лякають, а будиночки з лего п’ятирічний хлопчик будує зруйнованими

Foto: Michal Šula, Seznam Zprávy

Українці та чехи за одним столом. Світлана і шістнадцятирічний Віталій у Празі.

Reklama

9. 4. 10:00

Сотні українських сімей біженців знайшли свій прихисток в чеських оселях. Як одне з одним уживаються нові «сусіди»?

Ukrajinské zprávy - Українські новини

  • Seznam Zprávy spustily sekci v ukrajinském jazyce.
  • Видання Seznam Zprávy запустило для читачів нову рубрику українською мовою.
Článek

У будинку на околиці чеського Годоніна (Hodonín) панує жвава атмосфера. Нині тут проживає українка Ірина зі своїм сином Андрієм та мамою Олександрою. «Нам тут дуже добре. Нарешті засинаємо без звуків сирен та бомбардувань», – каже родина за столом.

Минуло два тижні, як вони переїхали зі свого будинку у пошкодженому порту Миколаєва до прикордонного міста у Південній Моравії. І вони безмежно вдячні за те, що мають цілий нижній поверх будинку, який їм надала родина Кантекових. У них є вітальня, спальня, кухня і найголовніше — особистий простір. «Перш ніж приїхати сюди, ми провели кілька днів у гуртожитку. Там юрбилося дуже багато людей», – розповідає Ірина.

«Я буду будівельником, але точно не військовим»

П’ятирічний Андрій розклав на ліжку конструктор лего. «Це йому волонтери подарували. Постійно грається з ним. Він будує з нього будинки. Якісь цілі, а якісь зруйновані. У нас перед очима війна», – зітхає його бабуся Олександра.

«Коли я виросту, то буду будівельником. Військовим? Звичайно, що ні»,— Андрій приглушує голос та згадує події минулого місяця. Навіть сидячи у вітальні, на голові у нього велосипедний шолом. Можливо, з вдячності за те, що отримав велосипед у подарунок від чеських волонтерів. «Він все ще боїться літаків і гучних звуків. Він пам’ятає потяг, яким ми виїхали з України. Це було страшно. Я б хотіла віддати його в садок, щоб він швидше адаптувався», – розповідає Ірина.

Поверх, на якому жила прабабуся, яка померла торік, надав біженцям з України адвокат Мірослав Кантек. Він живе в будинку з братом і мамою. Вони мешкають у верхній частині будинку. «Усі стереотипи з минулого відійшли на другий план. Ми хотіли долучитися до спільноти людей, які допомагають. Ірина та її родина були щасливі, що змогли переїхати з гуртожитку в Годоніні, який не підходив для п’ятирічної дитини», – розповідає Кантек.

Спочатку ти боїшся всього, в тому числі і людей. Ви й уявлення не маєте про те, куди йдете, що на вас чекає. Будь-який звук вас лякає. Ви прокидаєтеся з думками про те, чи не літають знову ракети, але зараз стає краще.
Ірина, біженка з Миколаєва

З проблематикою біженців чоловік знайомий дуже близько. Він вивчав права людини у Віденському університеті. «Там я працював з біженцями з Афганістану, був також у Косові. Багато людей відчувають страх перед невідомістю. Коли вони бачать, що такого роду співмешкання працює, вони також думають про те, чи допомагатимуть», – пояснює чех. За його словами, сусіди по району спочатку остерігалися співмешкання, але тепер все змінилося.

Ірина та її родина забули про початкову недовіру вже через два тижні. «Спочатку ти боїшся всього, в тому числі і людей. Ви й уявлення не маєте про те, куди йдете, що на вас чекає. Будь-який звук вас лякає. Ви прокидаєтеся з думками про те, чи не літають знову ракети, але зараз стає краще», – каже вона.

З минулого тижня Ірина працює на місцевому брезентовому заводі. Там вона познайомилася з іншою українською біженкою, львів’янкою Стефанією. «На новій роботі нас прийняли добре. Найтяжче на даний момент – мовний бар’єр, але я записалася на курси чеської мови», – розповідає Ірина. Життя в одному будинку швидко зближує. «На вихідних нам допомагали з роботами у саду. Андрій намагався згрібати листя», — розповідає з усмішкою Мірослав Кантек.

Бої за електростанцію на власні очі

Зі своїми новими сусідами Мірослав спілкується чеською, українською, англійською мовами, жестами або за допомогою перекладача у мобільному. «Іноді це весело. Українсько-чеський словник не такий точний. Наприклад, ми намагалися написати їм, що вони чудові, однак перекладач написав суцільні дурниці», — сміється Кантек.

Ірина застала його зненацька, попросивши допомогти з керуванням пральною машинкою. «Знайшли в кого спитати. Але врешті-решт я впорався. Але переймався, аби білизни після прання не стало вдвічі менше», – розповідає господар.

Foto: Tomáš Svoboda , Seznam Zprávy

Мірослав Кантек надав прихисток двом родинам з України.

Ірина залишається на зв'язку зі своїм чоловіком, який охороняє їхній будинок у Миколаєві. Спілкуються вони через один із мобільних додатків, Ірина на телефоні показує фотографії розбомбленого міста, зокрема, будівлі райдержадміністрації. «За нею майже все знищено», — із сумом каже вона.

Лише за два будинки від їхнього впали бомби. Їхній будинок дивом вцілів. «Андрій тоді не міг заснути двадцять чотири години. Це було останнім поштовхом для того, щоб виїжджати», – згадує жінка. Їхня родина їхала переповненими потягами. За її словами, ці жахливі хвилини вони не забудуть до кінця життя.

Але нині тут, у містечку Годонін, вони безтурботно розмовляють з українським подружжям Юрієм та Олександрою. Вони бачаться вперше в житті, але розповідають одне одному про все. Кантек надав прихисток також Юрію, його дружині та їх десятирічній доньці Златі. У квартирі, яку він отримав у спадок від бабусі у словацькому містечку Голічі (Holíči), що знаходиться всього за п’ять хвилин від Годоніна. Окрім роботи в юридичній сфері, Кантек також доглядає за кіньми. Юрію він запропонував працювати на конезаводі.

Вдома в Запоріжжі українська сім'я спостерігала з вікон за боями за АЕС. «Якби вона вибухнула, це б вплинуло на всю Європу. Об’єкт у рази більший за Чорнобиль», – розповідає Юрій.

Їхній шлях до Чехії тривав майже чотирнадцять днів. Дорогою у них двічі ламалася автівка. Вони приїхали до містечка Голіч у середині минулого тижня. «Лише для того, аби проїхати Румунію, нам знадобився день», — каже Олександра. Хоч у неї ще немає роботи, її професія, напевно, стане у нагоді. «Я дитячий психолог. Ох, скільки ж роботи буде з нашими українцями», – розповідає вона.

Тепер дві родини біженців, окрім Чехії, об’єднує новий «господар». «Ми навіть не знаємо, як дякувати Мірославу. У нього величезне серце», – кажуть вони.

Повний наплічник українських смаколиків

Лібоц (Liboc) є частиною величезного району Прага 6, однак спокій, старі вілли, ставок і церква не створюють атмосферу міста. Весняні заморозки, зрідка снігопади і вечірні сутінки – надзвичайно пригнічують. Але тільки до тих пір, поки Войтех Їрса не відчинить двері свого нового будинку, і не повіє теплом.

Окрім нього, на порозі мене вітає його дружина Мірка, 11-річний син Йозеф, а також Світлана та 16-річний Віталій. Українцям із сином-підлітком родина Їрсових не лише відчинила двері, а й запропонували вільну кімнату в будинку.

«Через знайомих ми дізналися, що з Харкова до Чехії прямує велика група людей, яка шукає житло. Ми не роздумували довго, у нас є вільна кімната, тож у п’ятницю ми дізналися, що Світлана та Віталій приїдуть у понеділок», – розповідає Войтєх, який працює архітектором.

Але Світлана і Віталій не з Харкова, а з Києва. До харківської групи, яку мама із сином зустріли випадково, вони приєдналися лише у Львові, де дізналися, що вони прямують до Праги. «Ми не знали, куди йти, тому пішли з ними», – розповідає Світлана. У столиці залишився чоловік жінки та її старша донька.

Після важкої подорожі кількома потягами та автобусами через Польщу вони дісталися Чехії. «Войтєх підібрав нас, і коли ми побачили Мірку та Йозефа біля дверей, ми одразу відчули себе в безпеці, як вдома», – розповідає Світлана, а Віталій погоджується. У Празі вони вже четвертий тиждень.

«Ці перші кілька днів були справді складними. Вирішити всі адміністративні питання їм вартувало приблизно півтора тижні», – розповідає Войтєх. Ми сидимо за великим столом на кухні, яким зараз користуються обидві сім’ї. «Ми залишили їм кімнату та ванну на першому поверсі», – додає його дружина Мірка, яка працює інженеркою.

На кухні кожен готує своє, але інколи й один для одного. «Світлана готує абсолютно чудовий борщ. Вони приїхали тільки в одязі, в якому були, але їхній наплічник був набитий їжею. Перші кілька днів ми їли тільки це», — розповідає Мірка. В цей момент Войтєх схоплюється і йде різати українське сало, яке привезла Світлана, і пропонує його мені. «Але його треба закусити часником, так його їмо ми», — дає мені свіжий зубчик Світлана. Після першого шматка я розумію, чому в Україні масово п’ють горілку.

Навіть математика не така

Як і в Годоніні, тут, у Празі 6, родини приступають до спільних весняних робіт у саду. «Ми посадили дерево. Я б посадила його будь-де, але Войтєх вимірював його сантиметрами», – сміється Світлана.

Foto: Michal Šula, Seznam Zprávy

Як одна родина.

Світлана – вчитель математики. Наразі вона викладає онлайн. На початку російської агресії  ​​українські школи закрилися, а навчання припинилося. Проте, приблизно через два тижні розпочалося онлайн навчання, і учні та студенти, які зараз розкидані по всій Європі, приєднуються до уроків. Заняття продовжив і Віталій.

Але через те, що українська шкільна система сильно відрізняється від чеської, Віталій фактично не має можливості розпочати навчання у класі, який би відповідав його рівню в Україні. Наступного року у шістнадцятирічного парубка мав би бути випускний іспит, схожий на чеський атестат середньої школи. Однак він не в старшій школі, а лише у початковій, навчання в якій триває значно довше.

«Ми записали його на вступні іспити до гімназії, йому не потрібно здавати чеську, а іспит з математики він складатиме українською. Але і математику вони вивчають зовсім по-іншому, і підготуватися до іспиту за кілька тижнів майже неможливо», – пояснює Войтєх.

Їхній син Йозеф зараз готується до восьмирічної гімназії, Віталій вступив до цієї ж школи, але на чотирирічне навчання. «На вихідних вчитимешся з Йозефом», — каже Мірка Віталію, який посміхається, але в його очах видно невпевненість і страх перед майбутнім.

Sdílejte článek

Наступні новини