Hlavní obsah

«Усі вони хочуть додому», – каже чех, який працює з переселенцями в Україні

Foto: Petr Štefan, Člověk v tísni

Під час бойових дій сім'я з маленького села Житомирської області втратила все. Їхній будинок згорів після вибуху бомби.

Reklama

7. 7. 7:00

«Усі люди, з якими я говорив навесні, тоді, коли почалося вторгнення, і зараз, кажуть мені одне – ми хочемо додому», – розповідає Петр Штефан із організації «Людина в біді» після повернення з України.

Ukrajinské zprávy - Українські новини

  • Seznam Zprávy spustily sekci v ukrajinském jazyce.
  • Видання Seznam Zprávy запустило для читачів нову рубрику українською мовою.
Článek

Війна відбувається просто у них очах, проте вони скористалися першою ж нагодою, аби повернутися додому. Після початку російського вторгнення із міста Селидове, що на Донеччині, втекли майже всі 35 тисяч мешканців. Але нині місто знову оживає, а 22 тисячі людей намагаються повернутися до нормального життя.

Їм нелегко. «Коли відкриваєш кран, тече повністю жовта вода, тому що найближча фільтрувальна станція розбомблена. До речі, коли її намагалися відремонтувати, то через півдня по ній знову вдарили ракети», – розповідає виданню Seznam Zprávy медійний координатор Петр Штефан із некомерційної організації «Людина в біді», який стежить за долею так званих внутрішніх переселенців у різних частинах України.

Внутрішні переселенці – це люди, яких війна вигнала з домівок або безпосередньо позбавила них, але не змусила втекти за кордон. За даними ОНН, в Україні таких 7 мільйонів, тобто приблизно на 2 мільйони більше, ніж втекли за межі своєї країни.

Одразу після вторгнення ви відвідали зруйновані села на півночі України. Чи мають вони подібну історію, як часто згадувана й довгий час окупована Буча, чи російські війська просто пройшли через них після загарбання?

Там ви знайдете обидва випадки. Є села, які були окуповані кілька тижнів, але я сам був у селі, яке було знищено під час перших боїв.

Як там все виглядає?

Наприклад, я був із сім’єю, у буд якої потрапила російська бомба. Увесь будинок згорів і від нього нічого не залишилося. Людям дуже пощастило, бо того дня вони були у родичів, тож не втратили життя. Єдине, що там залишилося, – попіл.

Foto: Petr Štefan, Člověk v tísni

Невелике село на Житомирщині пережило запеклі бої на початку російського вторгнення в Україну.

Яку допомогу ви можете запропонувати таким людям?

Наша організація допомагала людям в таких районах вже тоді, коли бої проходили дуже близько. За допомогою місцевих волонтерів ми намагалися перевозити туди воду, їжу та інші необхідні речі.

Щодо поточної допомоги, то ми запускаємо фінансову підтримку – найуразливіші верстви населення будуть реєструватися і протягом трьох місяців отримувати 75 доларів щомісяця.

Ви, напевно, одразу подумаєте, для чого це тому, хто втратив свій будинок. Тому одразу додаю, що ми інтенсивно працюємо над планами ремонту будинків і колективних центрів, в яких проживають внутрішні переселенці. Їх треба відремонтувати за літо, щоб людям, які втратили будинок, було де пережити зиму.

Внутрішні переселенці – це, мабуть, люди, які остаточно вирішили залишатися вдома, доки їх безпосередньо не вигнали звідти в результаті бойових дій. Чи не змінила їхню думку пряма небезпека?

Усі люди, з якими я там говорив і навесні, і тоді, коли почалося вторгнення, і зараз, кажуть мені одне – ми хочемо додому.

Нікому не подобається жити у колективному центрі тижнями чи місяцями в одній кімнаті з іншими сім’ями. Люди дуже хочуть повернутися додому, і коли є така можливість, вони повертаються.

Це можна сказати, наприклад, про містечко Селидове, що знаходиться 30 кілометрів від лінії фронту. До вторгнення у ньому проживало близько 35 тисяч жителів, включно з навколишніми невеликими селами. Коли почалося вторгнення, майже всі кудись втекли, за словами мера, залишилося лише близько 1500-2000 осіб. Сьогодні, через чотири місяці, у місті та його околицях проживає 22 тисячі мешканців. Тож значна частина людей, які хочуть там жити, повернулася.

Foto: Petr Štefan, Člověk v tísni

Сім’я, яка втекла з Краматорська, живе в колективному центрі у селі Лихівка.

Вони стикаються з багатьма різними проблемами. Перша – відсутність питної води, коли відкриваєш кран, тече зовсім жовта вода, тому що найближчу фільтрувальну станцію розбомбили. До речі, коли її намагалися полагодити, то через півдня туди знову влучили ракети.

Інша проблема – робота. Багато фабрик, компаній, магазинів або навіть шахт закриті, тому люди шукають нові способи заробити на життя.

Наскільки зараз це місце знаходиться під загрозою?

Як я вже сказав, це близько 30 кілометрів на лінії фронту. Тож вибухи в місті чути здалеку, але це не так, як у Лисичанську, яке лежить практично на лінії фронту. Ракети на голову не падають.

Тож люди вірять, що росіяни не наблизяться до них?

Так. Вони повинні вірити, інакше вони б не поверталися.

Ви спілкувалися з кимось із районів бойових дій, хто вирішив залишатися вдома до останньої хвилини?

Я розмовляв, наприклад, з жінкою з Авдіївки, яка втекла лише після того, як біля її будинку впала російська бомба, а уламки влучили у її матір, яка потім померла в лікарні від поранень. Це те, що змусить піти з дому навіть найвпертіших.

Це зазвичай стосується людей похилого віку. Якщо ви живете в одному місці 60 років, вам не хочеться покидати його. Наприклад, у 2014 році ці люди деякий час намагалися жити в іншому місці, але знову повернулися і не хочуть нікуди переїжджати.

Foto: Petr Štefan, Člověk v tísni

Колективний центр в дитячому садку в Селидові. Притулок тут знайшли переважно люди похилого віку з містечок поблизу лінії фронту.

Чи отримує Україна достатньо фінансування в рамках гуманітарної допомоги?

Я бачу, що допомоги надходить багато. Солідарність велика, не тільки з Чехії. Я також бачу великий прогрес у тому, що допомога досить добре координується між неурядовими організаціями та Організацією Об’єднаних Націй тощо. Звісно, ​​завжди виникає питання, чи достатньо швидко вона потрапляє до необхідних місць.

Від імені нашої організації хочу сказати, що ми завжди намагаємося бути якомога швидшими. Ми вже витратили півмільярда крон на допомогу Україні і допомогли 260 тисячам людей. Йдеться не лише про негайну допомогу, а й довгострокову, наприклад, психосоціальну допомогу та ремонт будинків. Ми розуміємо, що конфлікт триватиме.

Коли війна закінчиться, що буде найбільшим викликом для України?

Я думаю, що великим викликом буде ремонт інфраструктури. Вона дуже сильно пошкоджена, є розбиті мости, цілі будинки тощо. Відновлення займе дуже багато часу.

Друга серйозна проблема, з якою Україна, ймовірно, впорається не так швидко , — це шрами на душі. Ми пропонуємо допомогу через мобільні психосоціальні групи або, наприклад, гарячі лінії, куди люди можуть зателефонувати. Але травми тут дуже сильні, і на їхнє опрацювання знадобиться набагато більше часу, ніж на ремонт будинків, напевне, цілі покоління.

Sdílejte článek