Článek
Звичайна квартира у панельному будинку на околиці Брно. У вітальні неможливо розвернутися. Тут безліч коробок, пакунків і військових сумок.
Камуфляжний одяг, зимові черевики, рюкзаки, шоломи, пластини для бронежилетів, каремати, спальні мішки. А також ящики з продуктами тривалого зберігання і всілякою технікою.
На кухні безлад. Медичне обладнання, бинти, марлі, джгути. Біля кухонної стійки заряджаються акумулятори.
Поміж речей обережно ступає мініатюрна двадцятиоднорічна блондинка Кароліна. «Післязавтра у мене останній іспит, цим я завершую зимовий семестр, а після обіду ми їдемо на Донбас. Прямо до Бахмута. Там у нас є знайомі та контакти», – описала вона раніше мету своєї поїздки.
Під «ми» Кароліна має на увазі волонтерську організацію «Phoenix», члени якої, передусім чехи, допомагають у госпіталях, навчають військових бойовій медицині та доставляють матеріальну допомогу.
Квартира зі спорядженням для бійців на Сході України.
На зламі листопада та грудня Кароліна провела в Україні місяць. Останні два тижні пройшли серед «пекла» у бахмутській лікарні.
На Різдво вона повернулася до Чехії, щоб виконати всі шкільні обов’язки, а нині знову повернулася до зони найзапекліших боїв. Як мінімум на три тижні, а це, кажуть, термін звичайної ротації.
«Але побачимо. Все змінюється дуже швидко, і доволі наївно дотримуватися якихось планів», – знизує плечима студентка факультету стратегічної безпеки чеського Університету імені Масарика, готуючи каву у своїй квартирі в Брно. Її на фронті бракує.
Пригоди під мінометними обстрілами
Себе ж Кароліна описує як людину, яка довго не вагається. Вона просто діє. «Мене вабив досвід війни, бажання пригод, я хотіла спробувати, що це таке, тому і почала більше цікавитися поїздкою до України», – зізнається вона. А коли познайомилася з представниками організації «Phoenix», вагання зникли.
Припущення, що в зоні бойових дій вона може бути корисною, у неї були. Два роки чешка навчалася в медичній школі в Чехії, ще два роки в середній школі в Техасі, а атестат про середню освіту вона отримала у Американській академії міста Брно.
«Наступні два роки я навчався на факультеті військового управління в Університеті оборони, де навчилася правильно одягати форму, бігати по лісу з гвинтівкою і бути на службі о сьомій ранку», – каже вона з легкою посмішкою.
Проте військова кар’єра її не приваблювала, тому Кароліна подала документи на факультет стратегічної безпеки, де зараз навчається. «Однак ось ця військова історія мені подобається й досі. Це була одна з причин, чому я поїхала до України».
Під час підготовки до кількатижневої поїздки на Схід України.
Тампони на осколкові поранення
«Бахмут вщент знищений. Зруйновані будівлі, майже постійно щось падає. Іноді близько, іноді далеко. Найсильніший досвід? Я пішла на вулицю перевірити машину, а в будинок біля мене потрапив снаряд. Дуже сильний удар. Саме тоді я усвідомила, що можу загинути. Але з цим треба просто змиритися», – описує вона життя серед постійного гулу, до якого з часом звикають абсолютно всі. «Ти німієш, дурієш, іншого шляху немає».
Кароліна допомагала в одній з лікарень. Розповідає, як на майданчик перед будівлею з різною періодичністю, залежно від інтенсивності боїв, приїжджали «швидкі» чи інші машини, здатні вивозити поранених.
«Коли поранені можуть, вони виходять самі. Якщо ні, персонал або ми виносимо їх на ношах. Відповідно до типу поранення їх розподіляють до двох різних залів. Невідкладна допомога та допомога, яку можуть надати у краще обладнаній лікарні. Я допомагала чим треба. Носила чай або тампонувала хлопцям дірки в спині від осколків. Кожен, хто має дві руки і здатний залатати рану від осколків, знайде там своє застосування», – описує вона.
За її словами, завдяки досвіду навчання в медичному училищі та військовій академії вигляд крові, поранених і загиблих її не лякали.
«Ми, помічники, найчастіше лікували осколкові поранення, тобто очищали і зупиняли кровотечу за допомогою марлі та тампонади. Майже всі солдати мають контузію, струс або забій головного мозку внаслідок вибуху. Вони, як правило, знаходяться у стані шоку або паралізовані. Але й там я бачила тяжкі поранення, які ніколи не забуду. Одного разу до нас потрапив танкіст, в нього був гарний танкістський кашкет, але на ній і на спині були залишки мозку його друга. Жахливе видовище», – каже Кароліна.
Плач як спосіб розслабитися
Кароліна згадує ще два емоційні досвіди. Приблизно десятий день у Бахмуті. Бої посилювалися, поранених і загиблих ставало все більше. Говорили, що госпіталь доведеться евакуювати. Вона не спала, сиділа в підвалі в котельні, єдиному теплому місці, повільно готуючись повернутися додому.
Українських військовим чехи везуть на передову якісне зимове взуття. Кажуть, воно є основою для виживання.
«Я знала, що мені доведеться прийти до мами й тата і сказати їм, що повернуся сюди. Я уявила їхні засмучені обличчя, сповнені страху, що їм буде боляче… і це засмутило мене. Я поплакала біля того котла, а потім пішла спати», – розповідає вона.
Вже тоді дівчина була впевнена, що повернеться. Причина проста: «Те, що ти тут когось лікуєш чи рятуєш йому життя, для мене найбільше задоволення. Тут знадобляться будь-які руки, тому моя робота тут має сенс».
А другий емоційний досвід? Десь під Києвом. Перший гарячий душ після двох тижнів життя в підвалах. «Я простояла там близько двадцяти хвилин, і це було просто божественно», – каже Кароліна.
Команда «Phoenix» вже в Бахмуті. Зліва на фото – 21-річна чешка Кароліна.
Кажуть, життя в безпосередній близькості війни, коли людина щодня стикається зі смертю, зводиться до кількох основних дій. Їжа, напої, туалет, сон, а між тим лише робота безперестанку.
«Там ти катаєшся на хвилях адреналіну. Йдеться лише про життя, більше нічого. Про власне виживання і виживання постраждалого. Це важко визнавати, але простота і чорно-біле бачення викликає неабияку залежність», – пояснює Кароліна, згадуючи, що повернення до повсякденного життя у Чехії далося їй зовсім нелегко.
«Тиждень чи два я порівнювала ці дві реальності. Ніби для мене тут нічого не має сенсу. Я зрозуміла, що люди переймаються через банальні речі. Порівнюючи з тим, що я пережила у Бахмуті, все здавалося мені марним і дріб’язковим. У мене не було мотивації щось робити. Чому я маю вчитися? Навіщо мені прибирати? Я могла лежати цілий день і спати», – пояснює вона.
Протягом місяця вдома їхній команді вдалося отримати допомогу, яку вони і везуть до Бахмута. Кароліна, вочевидь, мала рацію щодо залежності. У своїх соцмережах чешка опублікувала лише фото з простим підписом – «Бахмут».
