Hlavní obsah

«Жити в Херсоні стає дедалі складніше», – українка про окупацію міста

Foto: Seznam Zprávy, ČTK

Українка, яка не хоче називати своє ім'я, описує життя в окупованому Херсоні.

Reklama

4. 6. 15:00

«З кожним днем розуміння, що треба виїжджати, росте, а можливість виїзду – зникає», – каже українка, яка вже певний час живе в окупованому Херсоні. Про страх, складнощі і вагання – в її «Щоденнику українця».

Ukrajinské zprávy - Українські новини

  • Seznam Zprávy spustily sekci v ukrajinském jazyce.
  • Видання Seznam Zprávy запустило для читачів нову рубрику українською мовою.
Článek

Вже три місяці я живу в окупованому Херсоні. 24 лютого я прокинулася від дзвінка колеги о 5-ій ранку і почула: «Росія напала на Україну». Згодом побачила з вікна стовп диму від удару, який нанесли росіяни по військовій базі за містом. Я була шокована, не знала, що робити. Всі наші роздуми «а раптом?» вмить стали реальністю, а план дій – розсипався. У місті не було організовано жодного евакуаційного потягу чи автобуса. Моя колега встигла за чималі кошти сісти на останній приватний автобус, водій якого вирішив їхати на Захід України.

Переночувавши у бомбосховищі, де було нестерпно холодно, ми переїхали жити до подруги, бо наш будинок був не таким безпечним. Ми досі живемо у неї. Інколи ходимо до себе додому, і щоразу це як ніж у серце, бо я хочу спокійно жити у своїй квартирі, у вільному українському місті.

Тотальний контроль

Більше ніж два тижні я взагалі боялася вийти з будинку. Ми жили у коридорі, бо це було найбезпечніше місце у домі. Спали в одязі, намагалися економити їжу, бо купити в перші дні її було майже неможливо, а виходити було страшно. 1 березня російські військові захопили місто. Три-чотири дні ніхто взагалі не виходив із будинку. Ми не знали, чого чекати.

Через тиждень мої друзі почали ходити на мітинги, стояти у нескінчених чергах за продуктами, які почали потроху з'являтися, а я не могла змусити себе переступити поріг двору. Я відчувала себе жахливо. Проте мені все ж довелося вийти з будинку 9 березня – до стоматолога. На щастя, міська стоматологічна лікарня працювала і приймала пацієнтів з гострим болем.

Після цього минуло багато часу. Я вже не боюся виходити з будинку, навіть коли чую вибухи за містом. Але тривога досі не покидає, до цього неможливо звикнути. Ми рідко ходимо по одному, особливо дівчата, перед кожним виходом необхідно чистити телефон, адже по всьому місту стоять блокпости, де перевіряють документи, телефон, татуювання. І ти не знаєш, в який момент у місто може прилетіти снаряд або російським військовим захочеться постріляти. А, можливо, їм щось не сподобається у твоїх листуваннях і тебе заберуть на курс «денацифікації».

Ми не хотіли виїжджати зовсім, бо насправді обманювали себе, що ЗСУ швидко звільнять нас. Сподівалися. У середині квітня ми все ж вирішили їхати, бо зрозуміли, що це не буде швидко. Але саме в той день закрили більш-менш безпечний виїзд. Жодного «зеленого коридору» за три місяці організувати не змогли, тому люди на свій страх і ризик їхали через лінію фронту. А ми боїмося, бо знаємо, що не всі доїжджають. З кожним днем розуміння, що виїжджати треба –  росте, а можливість виїзду – зникає.

Ехо мирного життя

29 травня 2022 року. Неділя, 95-ий день війни. Я інколи плутаю дні тижня чи місяця, але який день війни – пам'ятаю. І це, мабуть, один з перших днів за три місяці, коли я відчуваю себе веселою і безтурботною. Хоча все це лише ілюзія.

Виїздів із міста на підконтрольну Україні територію майже не залишилося: або через Крим, що загрожує відправленням до фільтраційного табору, або через сусідню окуповану область, де можна чекати у машині 3-4 дні під кулями і артилерією, ризикуючи життям. Ще й не факт, що на якомусь із сотні блокпостів тебе не розвернуть назад до Херсону, забравши всі цінні речі.

Через нестачу роботи у місті та відсутність заощаджень мій батько не міг вивезти всю сім'ю з міста. Він водій, тому вирішив возити людей за гроші на підконтрольну Україні територію. Я говорила йому не їхати, бо це небезпечно, а життя не коштує тих грошей. Пропонувала свою допомогу, але він не послухав мене і взагалі не сказав, що їде.

До Запоріжжя він доїхав лише за півтора дня, але повернутися до Херсону йому вдалося лише через 9 днів. Проїзду назад на окуповану територію не було. Перші три дні він залишався у знайомих, чотири дні жив у машині біля місця, де збирається колона на в'їзд, а потім провів ніч у «сірій» зоні, ховаючись від куль та спостерігаючи за прильотами градів та іншої важкої артилерії.

Я дуже переживала за нього. Боялася, що не повернеться, адже точно невідомо, скільки машин так і залишаються у тій «сірій» зоні назавжди. І ось вчора він вже був вдома. Це була найкраща новина за тиждень.

Ми зустрілися з сестрою погуляти, а потім планували піти до них додому, побачитися з татом та забрати ліки, які він купив для бабусі з дідусем, адже у Херсоні їх дістати майже неможливо. А ті, що можна – привезені з Криму, невідомого походження і за великі гроші.

Ми пішли їсти бургери та «патріотичне»морозиво. Послухали на вулицю дівчину, яка чудово співала українські пісні. Пішли у сквер, ремонт якого закіничили саме перед початком війни, покаталися на самокаті. Там так гарно все облаштували, але мене весь час переслідувала одна думка – хоч би цей сквер не розбомбили росіяни.

Декілька годин ми провели у батьків, а вже на шляху додому я зрозуміла, що весь день гуляла без паспорта. Зараз його потрібно носити із собою, і мені дуже пощастило, що за весь день нам не трапилося жодного блокпоста. Інакше хто знає, які були б проблеми.

Цей день видався найбільш схожим на мирне життя, що з одного боку радує, бо неможливо вічно бути у стані тривожності та страху, а з іншого боку – це лише ілюзія нормальності. Ти приходиш ввечері додому, знову чуєш автоматні черги десь недалеко від дому, читаєш новини про зниклих людей та абсурдні заяви колабораціоністів і відчуваєш, ніби тебе б'ють по голові і знову повертають у реальність.

Ваша влада вас «кинула»

30 травня 2022 року. Вже не раз у Херсоні намагалися відключати зв'язок і інтернет. Найдовше їх не було 4 дні, на початку травня. Перебої траплялися дуже часто.

Відчуття, коли тебе відрізають від світу, – жахливе. Це дуже обурює. Мало того, що якісь люди вдерлися до твого міста, диктують свої правила, обмежують права, так вони ще й вирішують, якими благами цивілізації тобі користуватися. Ще більшу злість викликає те, що вони намагаються запевнити всіх, що вони нас не окуповують, а «звільняють». Від чого? Від щасливого життя? Ми їх не звали і чудово жили. Звичайно, не без своїх проблем, але де їх немає?

Якось ввечері ми сиділи на кухні і почули дивний звук. Ми вийшли на вулицю, але він віддалявся, а ми так і не зрозуміли, що це було. Потім виявилося, що російські пропагандисти закріпили на вантажівці гучномовець і їздили по місту з повідомленнями, що ніби то наша влада нас «кинула», відключила зв'язок, а «новий» уряд звернеться до росії з проханням налагодити тут російський зв'язок та інтернет. Але ж ми розуміємо, що зв'язок відключили самі окупанти.

Їхати чи не їхати?

Після відключення зв'язку ми всі були в пригніченому стані. В якийсь момент я розплакалася, бо це змушує мене все більше замислюватись над виїздом на підконтрольну територію. А я, по-перше, не хочу покидати свій дім і місто. В мене тут бабуся з дідусем і невідомо, як довго вони отримуватимуть українську пенсію. За травень її затримують вже на три тижні. Мама наразі без роботи. Якщо відключать банківську систему, я не зможу надсилати їй кошти, а залишити велику суму готівкою просто немає можливості.

По-друге, я боюся їхати, бо це постійні перевірки на блокпостах, ночівля під обстрілами. Невідомо, чи взагалі доїдеш живим. Дуже страшно. Але і залишатися тут стає дедалі складніше. І я зрозуміла, що питання «їхати-не їхати» зараз головне. Ми задаємо його собі щодня, але не можемо знайти сили прийняти остаточне рішення.

Sdílejte článek