Hlavní obsah

«Все, що нам лишається зараз – це жити», – каже українська поетка

Foto: Profimedia.cz

«Треба шукати нові опори, віднаходити нові сенси та відкривати серце», – переконана українка.

Reklama

2. 5. 14:00

Через російську агресію в Україні поетка та художниця Юлія Кручак була змушена покинути затишний Київ та тимчасово переїхати до Праги. Про відчай, біль та внутрішню війну – в її оповіданні.

Ukrajinské zprávy - Українські новини

  • Seznam Zprávy spustily sekci v ukrajinském jazyce.
  • Видання Seznam Zprávy запустило для читачів нову рубрику українською мовою.
Článek

Мене часто запитують:

«Як тобі, Юліє, живеться з дітьми у Празі? Чи багато ти вже написала картин та віршів? Чи їздила на екскурсії і загалом, напевно, це ідеальна можливість для тебе творити?»

Я посміхаюсь у відповідь, ковтаючи ком у горлі.

Адже якщо і маю якісь слова, то вони геть зовсім не про творчість. У них мало радості і натхнення.  Це слова підтримки, співчуття і жалю. Про втрачені надії, розбиті ілюзії. Це слова про відчай і силу, про біль і радість. Здається, що все довкола втратило сенс. Є тільки війна. Передовсім внутрішня.

Щоденна боротьба із самою собою: прийняти жорстку реальність, примиритись із тим, що так, як раніше, вже не буде, і віднаходити нові ресурси для руху вперед (а іноді й просто для того, аби змусити себе встати з ліжка).

За період війни мені все ж вдалось написати кілька віршів. Більше того, я навіть почала писати книгу. Терапевтичні історії про війну, мир та життя. Терапія словом – поки найдієвіший інструмент для мене для осмислення та трансформації травматичного досвіду.

Найчастіше через мене говорить біль. Відчай, втома і біль. Бо, здається, саме цими почуттями найбільше переповнений кожен українець незалежно від того, у якій точці світу він знаходиться.

Через поетичні та прозові тексти я перепроживаю травму свідка, провину вцілілого, я конвертую свою тугу та сум у слова та метафори, щоб винести на рівень усвідомлення все, що відбувається з нами і зі мною зокрема.

Коли діти засинають, а робота зроблена, всі новини за день прочитано, і є ще хоч трохи сил, я запитую себе:

«Чи хочеш ти щось сказати світові?»

«Чи була ти достатньо турботливою сама до себе сьогодні?»

«Чи тобі ок?»

І пишу. Пишу, щоб назавжди закарбувати у пам'яті ці непрості сторінки нашої історії, і своєї власної історії передовсім.

Щоб ніколи не забути: якою сильною може бути людина. Сильною, відкритою, люблячою та горюючою водночас.

Перед новим роком жалілась чоловікові, що з роботою, якої було надто багато, і світу білого не бачу, і хочу мати більше часу на творчість і дітей.

Всесвіте, якось ти по-дурному здійснюєш мої мрії, не треба так буквально.

Хіба думала я, що з коуча і тренера для IT-компаній, бізнесу і гіпнотерапевтки із записом на місяці вперед, я стану волонтером гарячої лінії, як в самому початку свого професійного шляху.

Чи думала я, коли здобувала перекваліфікацію, що кабінет із затишним сірим кріслом, в якому я мала вести прийом, перетвориться на маленьку кухню в Празі, де я тихенько вночі, поки діти сплять, слухатиму розповіді постраждалих від війни, і не зможу дібрати слів, аби їх підтримати.

Чи могла уявити, проходячи пропедевтику психіатрії, що замість написання наукових статей і начитування цікавих подкастів, передаватиму контакти усіх знайомих психіатрів всім, хто не виносив власний біль і напругу, і вимолюватиму їх підібрати аналоги протитривожних пігулок для біженців в Європі.

Чи думала я, що мій коучинг перетвориться на: знайти житло, організувати транспорт, поселити, знайти роботу жінкам, які тікали від війни?

Чи знала я тоді, що опинюсь в красивому місті, одна з двома малими дітьми, на стипендії для митців, і в мене буде нагода писати досхочу, але не буде бажання і сил?

Розумію, що настав час братись за новий план, при цьому продовжую задовбувати знайомих питаннями: як думаєте, коли це все закінчиться?

Ця війна забрала в мене найдорожче: спокій та відчуття дому. Так-так, те саме відчуття, до якого я йшла останні років 8.

Зараз я в точці «нуль», розбита і пригнічена. Я стомлена від неможливості побути наодинці зі своїми думками та почуттями, бо практично увесь мій час та сили спрямовані на двох малих дітей, які також добряче стресонули від війни та переїзду.

Коли з'являється вільна хвилина, берусь за роботу. Розумію, що працювати не просто треба, а життєво необхідно.

Періодично до мене приходять красиві слова для віршів і образи для картин, і я намагаюсь фотографувати їх у пам'яті, щоб перенести на папір чи полотно за першої-ліпшої нагоди. Коли тіло перестане нити від втоми, а мозок почне адекватно сприймати реальність.

Мене часто питають: а як твій дім, Юліє? Як твій чоловік?

Не пишу нічого про свої власні втрати у цій війні. Адже вони – ніщо порівняно з тим, що втратили тисячі людей в Україні.

Якось абсолютно випадково натрапила на статтю із репортажу про зруйноване містечко в Київській області, і на одній зі світлин впізнала будинок, в якому ми мали жити із сім'єю. Точніше, те, що від нього лишилось.

Великий новий будинок – наша велика мрія. І вона була такою близькою до нас. А тепер, на жаль, нездійсненна. Принаймні на наступні кілька років.

Намагаюсь якомога частіше повертатись до спогадів про своє мирне життя, бо воно було сповнене грандіозних планів і великих надій.

Ці спогади про те, якими щасливими ми були, – ниточки, які допомагають мені придумувати новий візерунок долі.

Я не хочу падати в біль, хоч часто спиняюсь на тому, що підкидає нам наше сьогодні, аби відрефлексувати, перетравити і штовхатися від цього далі. І беззаперечно вірю у фразу, кинуту інструкторкою по водінню: куди дивишся, туди і їдеш.

Щоб не забити нову точку в навігатор життя із відчаю і травми, саме спогади – це те, що точно допомагає мені не розпастися на атоми перед лицем невідомого.

Яким буде наше завтра?

У чиї прогнози вірити, як не спокуситись на пропозицію перевізників і не закинути дітей у перший автобус до Львову, а потім ще довго додому, у Київ, і їсти смачну паску із тими, за ким невимовно скучив.

Як наважитись на нові вибори і рішення, якщо думками і серцем ти в іншому місці?

Витряхую із себе зайве, як міль зі старої шафи. Дихаю глибоко і протяжно. Будую плани день у день.

І дякую за кожен новий ранок, за кожну хорошу звістку з дому, за кожного вцілілого українця. Із вірою в Збройні Сили України та найкращими сподіваннями на наше таке непередбачуване завтра. Колишнього життя вже ніколи не буде. Але впевнена, після перемоги воно буде ще кращим.

І все, що нам лишається зараз: ЖИТИ.

По-новому, непевно і неквапливо. Роблячи нові кроки в цьому новому житті, як дитина, що тільки вчиться ходити. Шукати нові опори. Віднаходити нові сенси. Відкривати серце новому, наскільки це можливо.

Плакати, сміятись і знову плакати.

Як мотиваційний коуч я багато говорю зі своїми клієнтами та підписниками про цілі, плани та майбутнє.

А як звичайна жива людина щоденно намагаюсь віднаходити в собі бодай найменшу іскру радості, щоб запалити нею свій шлях в невідоме.

Хіба ми знали раніше, що це життя полюбиться так сильно і так жадібно ковтатиметься кожен промінь сонця, спійманий в неймовірно красивому і тихому місті?

Sdílejte článek

Наступні новини