Hlavní obsah

Місяць в Чехії. Українки вже не бояться бомб, але переймаються, де будуть жити

Foto: Michal Šula, Seznam Zprávy

Українська родина, яка втекла від війни, вже більше місяця живе в чеському містечку Кладно.

Reklama

3. 5. 7:00

Деякі українці вже багато тижнів живуть в Чехії. Журналісти видання Seznam Zprávy повертаються до історій людей, яких вони зустріли одразу після прибуття до країни. Чи вдалося їм знайти роботу та школу? Чи вивчають вони мову?

Ukrajinské zprávy - Українські новини

  • Seznam Zprávy spustily sekci v ukrajinském jazyce.
  • Видання Seznam Zprávy запустило для читачів нову рубрику українською мовою.
Článek

Двадцятирічна Тетяна приїхала до Чехії місяць тому. Разом із мамою вони взяли кота Тіма, невеличку дорожню сумку, і виїхали з охопленого війною Харкова. Кількома потягами і автобусами вони дісталися центрального вокзалу Праги. Там ми зустрілися вперше. Відтоді ми на зв’язку і надсилаємо одна одній короткі повідомлення в соцмережах.

«Як справи?» – пишу їй в інстаграмі.

«Ahoj», – відповідає Тетяна чеською, пізніше продовжує англійською. Але деколи використовує і чеські слова. Дівчина почала вивчати мову з перших днів прибуття до Чехії. Вони з мамою живуть у готелі містечка Роудніце-над-Лабем, але там їм дозволили залишитися лише до середини травня. Куди підуть потім – вони наразі не знають.

«Як мої справи? Ну, зазвичай я б відповіла, що добре, хе-хе», – іронічно відповідає Таня. Але продовжує вже серйозніше. «Я намагаюся бути позитивною, але зараз переймаюся щодо того, де ми будемо жити. І, звісно, ​​я дуже сумую за родиною, яка залишилася в Харкові. Я б дуже хотіла їх усіх обійняти», – пише вона.

Місяць тому на вокзалі Тетяна сказала мені, що хоче швидко знайти роботу. Тоді дівчина наголошувала, що точно не хоче сидіти в Чехії на одному місці та отримувати пільги. «Я досі шукаю роботу, в мене є резюме англійською, зараз чекаю на чеський переклад, а також відвідую курси з проєктного менеджменту та чеської мови», – описує українка свої зусилля.

Перші тижні Тетяна намагалася адаптуватися до нової реальності і, як вона пише, «не втратити голову». Але минулого року, тоді, коли війна ще здавалася абсолютно неуявною, вона провела в Чехії місяць. Але зовсім в інших умовах.

«Бути тут як біженка – це інше. Але чехи дуже добре ставляться до нас, намагаються допомогти, виявляють симпатію. Це дає мені надію, а також це доказ того, що ми не самі», – додає Тетяна.

Вчитися у двох школах одночасно дуже складно

З Інною та двома її синами я познайомилася за кілька днів до зустрічі з Тетяною. Тоді вони щойно переїхали до квартири в Кладно, яку їм надала чеська родина. Вони лише облаштовувалися і ділилися враженнями від поїздки з Києва до Чехії. Інна показувала мені фотографії, котрі надіслав її чоловік, який залишився в місті і долучився до тероборони.

«Він щодня пише і телефонує. Зараз у Києві ситуація трохи спокійніша, але іноді його все ще обстрілюють», – розповідає Інна після півтора місяця життя в еміграції. Вона також інколи пише мені повідомлення в соцмережах або надсилає фото, наприклад, зі святкування Великодня в кладненській церкві, де вони відвідали концерт місцевого хору.

Із зони бойових дій Інна разом із двома синами втекла через кілька тижнів після початку російського вторгнення в Україну. Зараз її старший син готується до вступних іспитів до чеського університету. В Києві він хотів навчатися на інженера, тож і в Чехії хлопець прагне розвиватися у технічному напрямку.

Молодший син Інни – першокласник, який вже відвідує чеську школу. «Щодня він ходить до чеської школи, а в українській навчається дистанційно, це дуже складно», – описує симпатична темноволоса українка.

Саме через піклування про молодшого сина у Інни не залишається часу на пошук роботи. Щодня вона водить його до школи, забирає і допомагає з домашнім завданням для чеських та українських уроків. «Я не можу влаштуватися на повну ставку, це дуже ускладнює пошук роботи. Крім того, я ще не вивчила мову», – каже вона. Так, Інна стикнулася з довгостроковою проблемою на чеському ринку праці, де неповний робочий день не є звичним.

«Мабуть, найголовнішим для мене є те, щоб молодший син впорався з навчанням у двох школах. Ми також маємо слідкувати за бюджетом. З п’ятьма тисячами на людину це складно. Мій чоловік не працює, я не працюю, до того ж ми не отримали гроші за молодшого сина, тому що урядовці помилилися під час оформлення», – описує Інна свій нещодавній досвід.

Ще місяць тому Інна розповідала мені, як заблукала на вулицях Праги без мобільного телефону та без знання мови. Сьогодні вона почувається впевненіше. «Ми вдячні, що мали змогу приїхати до Чехії, тут дуже гарно. Ми з дітьми вже були в зоопарку та планетарії, їм тут подобається», – додає українка.

Sdílejte článek
Související témata: