Записки з України: Звільнення окупованих територій викликає особливі відчуття

Херсон був першим великим українським містом, яке окупували росіяни. В окупації його жителі живуть й досі. Навесні редакції Seznam Zprávy вдалося зв’язатися з молодою жінкою, колишньою журналісткою, яка проживала в Херсоні і була готова поділитися пережитим у формі щоденника. Редакція знає ім'я українки, але не публікує його з міркувань безпеки.

Відтоді вона неодноразово надсилала нам свої записи. У попередній частині українка розповіла, як вирішила втекти з Херсона після 114 днів окупації. І якою драматичною була втеча. Сьогодні ж вона пише з Одеси, де нині проживає. Свій щоденник вона надіслала незадовго до початку евакуації росіянами Херсона.

Вже майже чотири місяці я живу в Одесі. Мені подобається це місто. За атмосферою воно схоже на Херсон, тому я швидко адаптувалася. Єдине, що викликає проблеми - це якісь соціальні моменти: де знайти сімейного лікаря, стоматолога, куди піти на стрижку тощо. Проте я все одно дуже сумую за Херсоном. За своїм домом, рідними. Періодично впадаю у смуток і сльози навертаються на очі. Неможливо змиритися з тим, що найближчим часом я навряд чи туди повернуся та й невідомо, чи буде куди.

Загалом зараз ми перебуваємо у дуже піднесеному стані і слідкуємо за успіхами наших військових на Херсонщині. Не так давно ми брали інтерв'ю у голови обласної ради і він сказав, що Новий рік ми відзначатимемо вже у Херсоні під українським прапором. Тоді ми поставилися до цього скептично, проте зараз ці слова не здаються нереальними і дуже тішать.

Перші хороші новини були з Високопілля: з'явилося фото, як українські військові підіймають прапор над будівлею на Херсонщині і люди впізнали це місце.

Через декілька днів з'явилися фото і відео з селища. В мене були дуже дивні відчуття. Кілька років тому я була там на фестивалі і зробила багато красивих фото. А зараз ці місця частково або повністю зруйновані. Там жили веселі, щирі, добрі люди. Розумію, що більшість з них виїхали, але є й ті, хто залишився і, на жаль, не вижив. Усвідомлювати це жахливо.

Аналітики кажуть, що вже у листопаді Херсон можуть звільнити, але я розумію, чим це загрожує. Коли росіяни будуть змушені відступити на лівий берег, вони почнуть обстрілювати місто. Там залишилися майже всі мої рідні, і зараз вони взагалі не мають можливості виїхати, бо після того, як росія «приєднала» область до себе, вони повністю закрили можливість виїзду на підконтрольну Україні територію.

Продукти дорожчають, обшуки посилюються, а вибухи стають частішими. Так, наші військові, на відміну від окупантів, дійсно стріляють тільки по об'єктах, де перебувають російські військові, або їхня техніка. Але ППО ворога інколи спеціально збиває ракети над містом, щоб уламки падали на цивільні будинки, а Україну можна було звинуватити у «тероризмі». Бомбосховищ у місті і так було не багато, а зараз навіть й ті зайняли окупанти. Сподіваюсь, що після звільнення території пройде евакуація населення, і люди зможуть виїхати.

Знаходитися в Херсоні стає все небезпечніше. І це не тільки через бойові дії. Після псевдореферендуму почали з'являтися повідомлення про те, що росіяни змушуватимуть херсонців оформлювати «російські» паспорти для того, щоб просто жити у своїх домівках. Проте намагання окупантів заселитися до чужих квартири були й до цього. Як розповіла моя мама, до нас додому приходив росіянин з дружиною і казав управляючому, що йому дозволили «заселитися до будь-якої квартири». На що той відповів, що у квартирах хтось живе і він не може їх нікуди заселити. Той чоловік приходив ще раз вже з якимись папірцями, але пішов ні з чим. Поки. Чи не прийде він ще раз вже з парою військових з автоматами – невідомо. До того ж повідомлялося, що окупанти виселяють херсонців з гуртожитків, щоб далі заселити туди мобілізованих.

Особливо переживаю за бабусю з дідусем. Вони не хочуть їхати, а найближчим часом і не зможуть, бо дідуся збила машина. На місце навіть приїхали «поліцейські», навіть зафіксували ДТП, але на цьому все закінчилося. У дідуся тріщина у тазу. У лікарні йому дали знеболювальне, але сказали, що ліків і необхідних матеріалів майже немає. А окупанти ж на кожному кроці кричать про «російські стандарти медицини», які вони ніби запроваджують у Херсоні. Все необхідне для лікування, на щастя, знайшли через волонтерів. Зараз дідусь вже може вставати і сидіти, але ходити - ще ні.

Загалом почуваюсь жахливо, бо нічим не можу допомогти своїм рідним. Навіть передати щось на окуповану територію - неможливо.

Останні пару тижнів стало тривожніше і в Одесі. Росіяни почали активно використовувати іранські дрони, тому тривоги лунають частіше і тривають довше. Ми зібрали всі необхідні для евакуації речі, вони стоять у коридорі, де ми і сидимо під час тривог. Бо поряд немає нормального бомбосховища.

Особливо страшно було тоді, коли дрони тільки почали використовуватися. Ми не знали, чи можна їх збивати, або як взагалі вони працюють. Їх називають «мопедами», бо вони видають дуже схожий звук. Тому під час тривоги мене дуже лякають гучні звуки проїжджаючих повз автомобілів.

У один із днів тривога почалася о 6 ранку. Я прокинулася від вибуху і почала моніторити чати у Телеграмі. Проте точної інформації про загрозу не було, і я просто сиділа і прислухалася до того, що відбувається на вулиці. Думала, чи будити сестер і йти в коридор. І тут я почула звук автоматної черги, це військові намагалися збити дрон. Я одразу підскочила, розбудила їх і, сидівши у коридорі, ми почули другий, вже гучніший вибух. Було страшно.

Тривоги нині викликають більше роздратування, ніж страх. Ми звикли до них, але злить те, що ти не можеш робити заплановані справи. Радує і заспокоює те, що на Одещині добре працює ППО і дуже рідко ракети та дрони загарбників досягають цілей.

Крім цього, мій чоловік зараз служить у лавах ЗСУ, тому я переживаю удвічі більше.

Особливо важкими були 10 та 11 жовтня, коли тривоги тривали по пів дня, а багато міст України зазнали руйнувань. На щастя, в Одесі всі ракети збило ППО. Сподіваємося, що так буде й надалі і віримо у ЗСУ! Україна обов'язково переможе!